Валерій Залужний: “Кожен солдат для мене – особистість”

“Для мене війна почалася в середині липня 2014 року, з призначенням заступником командира сектора «С», який формувався на Донеччині. Відтоді керував майже всіма угрупованнями, які там створювали. Дійшов аж до начальника штабу Об’єднаних сил. Запам’яталися, мабуть… солдати. Досі з багатьма із них зідзвонюємося, листуємося. Я радий, коли можу їм чимось допомогти – вирішити якісь військові чи побутові питання”.

“… Деяким командирам варто міняти ставлення до своїх людей, а нам – до таких командирів. Нині люди, коли призиваються, йдуть не в бригаду, не в ОК, а за лідером, особистістю. Вони чудово розуміють, хто комбат, які там відносини в батальйоні. Між офіцерами, між солдатами… І йдуть… Або не йдуть. Люди все бачать: що і де відбувається. Туди, де трохи командир недопрацьовує, туди не йдуть. Але і командирам важко. Передусім внаслідок бойових дій. Виробляється певна емоційна закостенілість, не завжди позитивний імунітет. Виконувати бойові завдання і бути батьком солдату не кожен зможе. Але, гадаю, ця ситуація виправиться”.

“Совок” відпадає – хоче хтось цього чи ні. До нас приходять молоді люди, випускники військових академій. Дуже цікаво за ними спостерігати. Як людина, яка сиділа нещодавно за партою, потрапляє одразу на фронт. За рік вони стають командирами рот. Кожен, окрім техніки і ста осіб особового складу, отримує смугу, яку він з ними обороняє. Це зовсім інші люди. Не такі, як ми, коли були лейтенантами. Це нові паростки, які за п’ять років зовсім змінять армію. Майже всі добре знають іноземну мову, чудово працюють з гаджетами, начитані. Нові сержанти. Це не цапи-відбувайли, як, наприклад, у російській армії, а реальні помічники, які за певним функціоналом скоро підмінять офіцерів. Це теж зміни. Ми вже почали цей рух, і назад шляху немає. Повернутися до армії 2013-го нам просто не дасть навіть суспільство”.

“… От, керівні документи, які в нас є. Наприклад, з бойової підготовки. Зовсім не заважають розвивати цей вид підготовки. Просто необхідно ці керівні документи використовувати творчо. Виходити ширше за рамки тих книжок”.

“Хочемо відійти від карт, від написання бойових наказів зразка, скажімо, 1943-го. Від цих безглуздих доповідей біля карт. Воно себе вже віджило…”

“У нас, у військових, дуже цікаво. От дивишся ти на батальйон. Цивільний подумає – 500 осіб. Ні, це не 500 осіб. Це близько двох тисяч. Бо військовий колектив – це і жінка, яка весь час на валізах, і діти, які чекають на тата”.

ДЖЕРЕЛО