Експерт: “Виявляти пророків у своїй Батьківщині”

20 лютого я написав пост, через який кілька людей образилися, а з декількома я просто посварився. Мене розлютило, що будь-які сильні рішення, які приймаються в Україні, почали пояснювати впливом “святого Байдена”.

Центр в TELEGRAM: https://t.me/mediarnbo

Центр в FACEBOOK: https://www.facebook.com/mediarnbo

Не тим, що хтось місяцями працював на результат, не тим, що готувалися і терпляче чекали можливості, а тому що добрий чарівник звелів. Або – щоб йому догодити.

Це пряма калька російського наративу про “зовнішнє управління”, яку поширюють ніби-то люди зі здоровим глуздом, перетворюючи українців в купку безталанних, лінивих, неповноцінних і запобігливих створінь.

Сьогодні попалися на очі сумні пости цих же людей. І нова мантра – про те, що нам “треба подорослішати”, що ми чогось там не доробили, що ми якось не так себе поводимо і щось не так розуміємо. Ось треба доробити, і нас знову полюблять.

Я навіть не знаю, як це назвати…

«Дорослішати», якщо вже так хочеться, варто почати з двох речей.

Перше. Усвідомити, що іноді ПОЛІТИЧНІ рішення приймаються незалежно від того, як ти себе ведеш. Що можуть існувати мотиви, які жодним чином не пов’язані з твоїми діями. Вони лежать в іншій площині. Можна бути найретельнішим і поступливим учнем в класі, але в директора школи, завуча і навіть хімічки можуть бути свої діти. І навіть якщо красиво розвісити 100 корупціонерів на стовпах, виявиться, що потрібно було розвішувати в іншому порядку. І не цих, а отих. І порушений принцип гендерної рівності. Тому не враховується. Так, зусиллями захоплюються, але треба переробити. А якщо умови для політичного рішення будуть, то підуть – побіжать! – назустріч і без відповідності святим критеріям, і з корупціонерами, навіть закриють очі на розчленованих журналістів.

Тому варто зосередитися на тому, що є безумовно вигідним країні. Але не в карикатурному одномоментному розумінні. А в тому, що робить її стійкішою, сильнішою. І не створює непоправних втрат. Компроміси точно будуть. Але вони не можуть бути завжди односторонніми. І деякі угоди – це не компроміс, а обман. Варто їх розрізняти.

Друге. У казках різних народів є класичний сюжет, коли плюгавенький лиходій заважає головному – набагато більш сильному/обдарованому – герою усвідомити свою реальну міць, заплутує його, маніпулює, щоб паразитувати. І є різні фінали. Найчастіше – все закінчується погано для лиходія, коли герой на якомусь етапі усвідомлює свої можливості. Але іноді закінчується загибеллю героя, якого позбавляють сили.

Тому бажано якомога раніше позбутися від пут/шор і усвідомити не лише свої проблеми, а й свої можливості. Для початку можна зробити дві простих вправи.

Подивитися на карту і усвідомити розміри України в порівнянні з європейськими клаптиками.

Подивитися на кількість населення. У нас багато простору і багато (поки ще) людей. Це масштаб в реальному світі, який вистраждали наші предки. Яким багато хто хотів би володіти, незважаючи на всі цифрові економіки, постінформаційні суспільства і різнокольорові симулякри. Треба цей масштаб усвідомити і правильно ним розпорядитися.

Я вірю в теорію, яка наголошує: якщо ти дієш не відповідно до масштабу і накопиченим можливостям, значить тебе цього масштабу і можливостей позбавлять. Питання лише часу і драматичності того, як це станеться. Будемо думати і діяти дрібно – ніхто навколо не перейматиметься. Поступово цей масштаб втратимо, розмінявши його на дзеркальця і ​​намиста.

У ряді сфер це вже сталося.

Але є моменти, які дають привід не впадати в зневіру.

Через кров і надзусилля в країні формуються прошарки людей, які можуть забезпечити Україні новий масштаб і «капіталізацію».

З одного боку, це військовий прошарок суспільства, ветерани, всі, хто реально пручався всі ці роки (волонтери, дипломати…).

З іншого – це заробітчани.

Звісно, в обох категоріях є дуже різні люди.

Але у перших перенесені тяготи і перепони формують відчуття внутрішньої правоти. Набагато складніше “навішати локшину”. Бо ж яскравішим є контраст між словами і справами: треба відбиватися, а в тебе виснуть на руках і кажуть, що треба бути більш толерантними.

Другі краще знають реальну ціну життя “там, де нас немає”, реальну ціну тим, хто не завжди повчає відповідно справі.

Загалом, треба виявляти пророків у своїй Вітчизні.

Перевіряти, але довіряти в першу чергу їм.

І зіставляти масштаб месій, особливо – заїжджих, з масштабом проблем, які вони обіцяють перемогти.

Ось це прикладне масштабування часто-густо допомагає виявляти надуті міхури.

Поки не здався – не програв.

Олексій Копитько,

експерт з питань національної безпеки України

ДЖЕРЕЛО