Мінський ендшпіль

Si vis pacem parabellum,

що в українському перекладі звучить як «хочеш миру – не йди у президенти у 2014-му».

У 2015 році не було виконано жодного з 13-ти пунктів Комплексу заходів, підписаних у Мінську 12 лютого 2015 року. Характерно, що про пролонгацію Мінську на 2016 рік в Україні заговорили з подачі посередників або представників ОРДЛО. Самій Україні такі угоди не потрібні. Але Президент заявляє, що ніякого Мінську 3 не буде. При тому, що чинний «Комплекс заходів із виконання Мінську -2»  нічого не говорить про виведення росіян (їх присутності не бачать ні Меркель ні Оланд… Обама, Байден і Кері бачать, Столтенберг бачить, Кемерон бачить, а Меркель і Оланд – ні) та про повернення нашого суверенітету, а лише про федералізацію і про визнання факту втрати Донбасу.

Ключовим є голосування у Раді за зміни до Конституції щодо особливого статусу Донбасу. І так, мені абсолютно все рівно скільки повноважень при цьому отримають/не отримають префекти Президента. Україна має шанс досягнути чітких термінів виведення росіян і повернення державного суверенітету над територіями лише у форматі Мінську -3 або… Нюрнбергу-2.

У своєму виступі перед журналістами 14 січня Президент наголосив, що підтримання миру є його приорітетом на поточний рік. Це благородна та найбільш затребувана суспільством обіцянка, яка, на жаль,… не залежить від волі українського гаранта. Іллюзія, в яку ми хочемо вірити.

Досвід останніх двох років свідчить, що мир в Україні встановлюється за вказівками з іншої столиці. Так, 12 лютого 2015 р. Порошенко підписав Мінськ-2, а до 21 лютого агресор захопив Дебальцеве, під час «організованого відступу» з якого ми втратили близько 200-т воїнів (і це тільки убиті). Далі, обстріли та сутички тривали до кінця серпня, коли Путін вирішив пограти миротворця та борця з тероризмом перед Генасамблеєю ООН та зустріччю з Обамою. За обіцянку миру нас примушують закріпити федеративний устрій України у Конституції, визнати особливий статус почутого Донбасу. Мир за правилами Москви – це російська гібридна армія на окупованих територіях, яку перейменують у народну міліцію; це окремий прикордонний департамент цієї міліції, який здійснюватиме «контроль» за кордоном (якщо міліція визнається українським законом – то такий контроль формально український), це відсутність будь-яких органів української влади плюс обов’язок відновлення соціальних платежів та програм з відбудови регіону, зруйнованого «фашистами».

Для більшої переконливості наведу приклад Молдови, яка ще у 1993 році досягла з Росією угоди про про принципи врегулювання конфлікту в Придністров’ї. У 2005 році Молдова закріпила особливий правовий статус Придністров’я у законодавстві, але вже у 2006 ПМР провела референдум, на якому 97,2 % населення проголосували за «незалежність від Молдови та вільну асоціацію з Росією». Російська 14 армія з Тирасполя нікуди не пішла і в 2015 році прем’єр-міністр Молдови все ще вимагав її виведення з трибуни Генасамблеї ООН (під здивованими поглядами третіх секретарів представництв африканських країн, які не розуміли про що йдеться).

Слова гаранта можна трактувати лише так, що Україна перша не почне бойові дії з витіснення сепаратистів з Донбасу. У це я вірю. Мантра про мир за будь-яку ціну розділяється більшістю виборців, левову частину яких складають жінки. Працює мантра таким чином. У листопаді-грудні 2015 року запускається до обговорення тема чергової мобілізації. АП, Генштаб та МО навіть починають публічний диспут «хто в Україні оголошує мобілізацію». Тема чіпляє за живе і починає жити своїм життям. Жіноча частина нашого матріархального соціуму швидко доходить до потрібної кондиції «не віддам свого єдиного (чоловіка, брата, сина) нікуди». Результат: у січні 2016 року парламентарі готові голосувати закріплення особливого статусу Донбасу у Конституції.

На цьому фоні Нуланд (офіційний представник Держсекретаря США) говорить з Сурковим (радник Путіна) у Калінінграді. Говорять про Україну, отже треба бути готовими до нових «одкровень» для наших політиків у закритому форматі, після яких фракції Народного фронту та БПП просякнуть єдністю у позиції щодо досягнення миру. Не дарма ж стільки зусиль на розкрутку Саакашвілі витрачено?

Насправді, варто всіляко вітати сам ПРОЦЕС пошуку дипломатичного вирішення конфлікту. Під час зустрічей у форматі Тристоронньої контактної групи у Мінську кількість обстрілів та жертв справді наближається до нуля. Під час таких контактів звільняються полонені. Україна виграє час, не дивлячись на те, що офіційного представника РФ в Україні міняють на вийнятого з нафталіну Б.Гризлова, який має про що поговорити з Леонідом Кучмою.

Час вже давно працює на Україну. На наші реформи, що ростуть на американських дріжджях, на навчання армії (30% бюджету якої ми очікуємо отримати у тих же Штатів), на соціальну стабільність. І час працює проти Росії, проти її нафтозалежної економіки, що потерпає від санкцій, проти Сирійської авантюри, проти режиму, якому конче потрібна картинка повернення непокірного сусіда в стійло російського миру.

Нам потрібен мінський процес, але Україна не зацікавлена в реалізації Мінських домовленостей в їх російській редакції. Підстав для того, щоб відмовитись від одностороннього виконання кабальних умов домовленостей у нас предостатньо. Очевидно, що за цим послідує жорска військова відповідь росіян. Без глобальної війни, а гібридними силами найманців. Цей удар нам ще треба буде витримати, як би ми не хотіли миру «уже й негайно».

Для цього нам потрібне плече підтримки. Нам потрібні США та Британія – наші гаранти державного суверенітету та територіальної цілісності. У Будапешті у 1994 році ці дві демократії підписали зобов’язання щодо суверенної рівності України, поваги до прав, притаманних суверенітету України, про територіальну цілісність держави Україна (згідно   з   принципами Заключного акта  Наради з безпеки та співробітництва у Європі).

Йшлося про цінності. Носіями цивілізаційних західних цінностей є саме ці дві країни, які вже доводили готовність ставити їх вище за прибуток та за втрати. Цінності особистої свободи, свободи слова, толерантності, державного суверенітету і свободи торгівлі. Мова про ті цінності, які були знехтувані Росією протягом останніх 10-ти років.

У серпні 1941 року США спільно з Британією підписали Атлантичну хартію, де проголосили загальні принципи національної політики своїх країн, а саме, що «вони не погодяться на жодні територіальні зміни, які не перебувають у згоді з вільно висловленим бажанням зацікавлених народів». Цей принцип ніхто не відміняв, і якщо джентльмени говорять про цивілізацію, не буде зайвим їм про це нагадати.

Джо Байден у грудні 2015 р.  у Верховній Раді заявив, що Штати «ніколи, ніколи, ніколи не визнають анексію Криму». Добрий знак. Це наш козир і запорука підтримки у протистоянні між авторитарною Росією та молодою Українською демократією. Ми приречені повертатися до ціннісного, цивілізаційного виміру тих змін, яких прагнуть українці. І ми повинні повертати ціннісну риторику у міжнародні перемовини.

Для цього у 2016 році в України є чудові передумови. З 1 січня 2016 року Україна є непостійним членом Радбезу ООН, а на початку 2017 р. наша держава буде головувати в Радбезі ООН. У цей спосіб ми маємо можливість прямо впливати на порядок денний світової політики.

І ніяких міжнародних контингентів. Ніяких особливих статусів. Ніяких ілюзій. Донбас у 2016-му не стане українським. Він має стати свинцевими гирями, які потягнуть Росію у пекло.

 

Володимир Полевий,

керівник Інформаційно-аналітичного центру національної безпеки України